У спеціалізовану вчену раду Д 11.170.02

в Інституті економіко-правових досліджень

Національної академії наук України

83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77

 

ВІДГУК

офіційного опонента

доктора юридичних наук, професора Подцерковного Олега Петровича

на дисертаційну роботу Ніколенко Людмили Миколаївни за темою «Перегляд судових актів у господарському судочинстві», подану на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право

 

Актуальність теми дослідження

 

На даний час непоодинокими є дослідження, присвячені апеляційному, касаційному провадженням та провадженню за нововиявленими обставинами у господарському, цивільному, кримінальному та адміністративному судочинстві. При аналізі цих досліджень іноді навіть складається враження, що розглядаються абсолютно різні за своєю природою правові інститути з виділенням особливих ознак і характеристик. Такі фрагментарні підходи призводять до виникнення суперечностей доктринального та логічного порядку, знижують потенціал практичного впровадження результатів наукових досліджень. Тому виникає потреба у фундаментальній розробці, яка б мала своїм предметом процесуальні відносини щодо перегляду судових актів у господарському судочинстві у цілісному вигляді. Тим паче, що проведені судово-правові реформи, формально розширюючи права на оскарження рішень у господарському судочинстві, утворили відверту плутанину та дублювання функцій органів оскарження, нівелювали принципи незалежності суддів, перетворили господарську процесуальну систему на механізм диктату органів державної влади своєї волі господарському суспільству, що негативно відображається на економіці.

Дотепер у законодавстві та юридичній доктрині України не досягнуто розуміння шляхів подолання прогалин, внутрішньої неузгодженості та колізійності правових норм щодо порядку оскарження судових актів в апеляційному, касаційному порядку, у Верховному Суді України, за нововиявленими обставинами; обсягу та порядку реалізації повноважень управнених суб’єктів в процесі перегляду; механізмів запобігання та співмірного усунення судових помилок в правозастосовному процесі. Більш того, механізми оскарження жодним чином не співвіднесені із реальними потребами економічної системи, почасти виходять із абстрактних та невизначених «стандартів правосуддя», що призводить до невиправданої суцільної уніфікації порядку оскарження у різних процесах, зменшує зацікавленість суб’єктів господарювання до примирення, провокує сутяжництво та підтримує корупцію у судовій системі.

Вкрай необхідною та нагальною представляється розробка та деталізація положень щодо місця перегляду судових актів у системі судового захисту; вирішення питань застосування принципів господарського судочинства при такому перегляді; правової природи судової помилки; процесуальних прав та обов’язків осіб, які мають право на оскарження судових актів; змісту повноважень господарських судів в частині усунення судових помилок тощо. По суті, всі основні питання перегляду судових актів у господарському судочинстві сьогодення в умовах активної міжнародної правової інтеграції не мають необхідного ступеня вирішення з боку законодавця та вчених-процесуалістів, що обумовлює необхідність вжиття активних наукових заходів, які у певній мірі мають набути комплексного характеру.

У зв’язку з цим актуальність та доцільність проведення дослідження за обраною авторкою темою не викликає сумнівів.

Додатково про практичну та наукову актуальність докторської дисертації свідчить її взаємозв’язок з науковою програмою – вона виконана згідно з науково-дослідницькою роботою кафедри господарського, цивільного та трудового права Маріупольського державного університету на тему «Формування механізму реалізації та захисту прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарювання та громадян в Україні» (державний номер 011V000133), де дисертантка брала участь як співвиконавець, і в межах якої здійснена теоретична розробка питань перегляду судових актів в господарському судочинстві та обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення відповідного законодавства.

 

Новизна результатів наукового дослідження

 

Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Л.М. Ніколенко полягає в тому, що це перше, фундаментальне, комплексне господарсько-процесуальне дослідження правової природи перегляду судових актів у господарському судочинстві, яке містить низку обґрунтованих теоретичних і практичних висновків щодо сучасної моделі перегляду судових рішень.

Визначальним для цієї дисертаційної роботи є те, що авторка дисертації спромоглася істотно поглибити вчення про перегляд судових актів як цілісної системи процесуальних відносин та розкрити особливості характеристики права на оскарження судових актів.

У роботі дисертантка висловлює своє особисте бачення змістовного навантаження термінів «перегляд» та «перевірка» у сенсі розбіжності термінологічних конструкцій. Дійсно, авторський підхід слід визнати оригінальним, адже у науці господарського процесуального права зустрічається вперше. Особливістю наукового підходу дисертантки є те, що сутність перевірки судових актів полягає у здійсненні вищестоящими судами юридичної оцінки та контролю за судовою діяльністю судів нижчих інстанцій, а перегляду – у здійсненні тим же судом, який первісно прийняв рішення, відновлення провадження у зв’язку із нововиявленими (новими) обставинами. При цьому зроблена спроба подати розбіжність між переглядом та перевіркою судових актів через аналіз поняття судової помилки. Не дивлячись на дискусійність подібної жорсткої структуризації понять, що нагадує вчений педантизм та позбавляє дослідження гнучкості, вже власне намагання поєднати дослідження цих відносин у єдину систему знань заслуговує схвалення, а авторське переконання відносно того, що потребують комплексного узгодження правові інститути, які регулюють порядок перевірки та перегляду судових актів, (с. 77-79, 81-95, 99-100), має великий потенціал законодавчого та доктринального запровадження.

Обґрунтовуючи зміст поняття судової помилки, дисертантка доводить, що це юридичний факт процесуального характеру, відображений у судовому акті, який призводить до порушень принципів та мети судочинства, несумісних із правом особи на справедливий суд. У зв’язку з цим авторка цілком обґрунтовано у дисертації наголошує на виділенні недоліків судових актів, якими є неповнота або неясність, що не є судовою помилкою, але які потребують виправлення і можуть бути усунені тим само судом, який виніс такий судовий акт, без зміни його суті шляхом прийняття додаткового рішення, роз’яснення та виправлення. У теоретичній площині запропонований дисертанткою підхід до деталізації поняття «судова помилка» слід вважати перспективним та таким, що сприятиме підвищенню ефективності господарського судочинства. З урахуванням дослідження різних аспектів питання судових помилок авторка пропонує класифікацію судових помилок залежно від: сфери здійснення; наявності вольового елементу; суб’єктів здійснення; ступеня виявлення; диференціації об’єктів порушення; наслідків; ступеня повторюваності; правового значення; стадій здійснення; кількості (с. 112-116, 119-122, 130-131).

Аналізуючи передумови права на подання скарги (заяви) про перегляд рішень господарського суду та умови реалізації такого права, авторка дотримується виваженої позиції про те, що передумови означають наявність чи відсутність процесуального права на подання відповідної скарги (заяви), вони можуть бути позитивними або негативними, об’єктивного або суб’єктивного характеру, а умови – вказують на наявність чи відсутність дій, які є необхідними для здійснення наявного права на подачу відповідної скарги (заяви). У зв’язку з цим Л.М. Ніколенко доходить до висновку про те, що умови − це обставини, пов’язані зі змістом, формою і порядком подання скарги (заяви), з направленням її копій іншим особам, які беруть участь у справі, зі сплатою судового збору і з оформленням повноважень представника. У разі дотримання скаржником (заявником) перерахованих умов заява приймається до провадження і розглядається по суті (с. 214, 285, 303, 419).

Переконливою, здійсненою з метою послідовної реалізації ідеї щодо підвищення ефективності правосуддя з господарських спорів, виглядає аргументація дослідниці щодо включення до складу принципів господарського судочинства принципу концентрації із посиланням на правову практику розвинених країн світу. Під ним авторка розуміє досягнення (у межах встановлених строків) такого стану розгляду і вирішення справи, за якого в результаті здійснення процесуальних повноважень господарського суду і необхідних процесуальних дій учасниками процесу забезпечується наявність повного обсягу доказового матеріалу, завдяки чому досягається максимальна ефективність та якісність правосуддя. Своє бачення Л.М. Ніколенко підкреслює тим, що серед принципів, встановлених Комітетом Міністрів Ради Європи і спрямованих на вдосконалення судової системи, принципом номер один є не що інше, як принцип концентрації процесу. Окрім суто теоретичного значення цьому принципу, дослідниця придає і практичне значення, який вбачається в концентрації доказового матеріалу і процесуальних дій (с. 166-169).

Заслуговують схвалення пропозиції дисертантки щодо встановлення обмеження за сумою позову при апеляційній перевірці рішення місцевого господарського суду. На думку авторки, з метою уніфікації судочинства, рішення місцевого господарського суду за позовом майнового характеру може бути оскаржене в апеляційний господарський суд за умови, що ціна позову перевищує двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Даний підхід слід вважати таким, що буде сприятиме поліпшенню якості розгляду справ в апеляційній інстанції (с. 206-208), хоча й було б доречніше прив’язати суму позову до мінімальної заробітної плати, або визначити її у твердій сумі, враховуючи, те, що неоподаткований мінімум доходів громадян згідно з законодавством втратив динамічний та змінюваний характер.

Цілком заслужено авторка приділяє увагу визначенню сутності апеляційного провадження, зокрема щодо відокремлення та надання визначення таким поняттям, як «апеляційне провадження», «апеляційна перевірка» та «апеляція» (с. 182-187).

Крім того, цілком своєчасним є розгляд питань щодо існуючих видів апеляційної перевірки, їх актуалізації на рівні сучасної нормативної бази в умовах реформування судочинства (с. 190-209). У зв’язку з цим, дисертантка заперечує аксіоматичним нормам законодавства України відносно того, що у процесі повної апеляційної перевірки апеляційний господарський суд не зв’язаний аргументами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі, тобто проводить ті ж самі процесуальні дії зі встановлення обставин справи, що і суд першої інстанції. Небезпідставно наголошується на необхідність послідовної реалізації в законодавстві та практиці ідеї про неповну апеляційну перевірку, змістом якої виступає наділення суду апеляційної інстанції повноваженнями щодо передання справи на новий розгляд у випадку невиконання чи неналежного виконання повноважень судом першої інстанції, а також зміщення акценту з дозволу представляти в апеляційний господарський суд додаткові докази на заборону їх надавати особами, які беруть участь у справі, так і брати їх до уваги апеляційним судом (с. 191-203). Це сприяло би підвищення ролі місцевих судів для остаточного вирішення справ, маючи у кінцевому результаті переміщення центру розгляду справ у місцеві суди.

Привертає увагу виявлена у роботі закономірність щодо уніфікації деяких норм у господарському процесуальному судочинстві. Адже саме уніфікація направлена на єдине регулювання відносин при реалізації права на оскарження; посилення захисту прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які мають право на оскарження. В цьому дослідниця вбачає спроби довести когерентність (взаємопов’язаність) деяких норм при апеляційному, касаційному провадженні, провадженні Верховним Судом України та за нововиявленими обставинами. У зв’язку з цим висловлюється щодо встановлення уніфікованого присікального строку подання відповідної скарги (заяви) в порядку реалізації права на оскарження, стосовно всіх проваджень з перевірки та перегляду судових актів, а саме: встановлення шестимісячного строку подання відповідної скарги (заяви) з дня прийняття оскаржуваного судового акту (с. 218-220, 348-349, 430-432).

Не залишилися поза увагою дисертантки і проблеми, пов’язані із касаційним провадженням щодо перегляду судових актів у господарському судочинстві. Відзначаючи сутність та особливості касаційного провадження, у роботі наголошується на необхідності розмежування предмета та об’єкта касаційної перевірки; визначення суб’єктів касаційної перевірки та доповнення їх переліку особами, які не брали участі у справі, або якщо такий судовий акт вплинув на їх права і обов’язки; визначення властивостей ухвал, які підлягають оскарженню в касаційному порядку тощо (с. 292-293, 297, 300).

Заслуговує на підтримку пропозиції авторки щодо визначення категорії нових обставин, якими виступають невідомі раніше факти об'єктивної дійсності, які виникли після розгляду справи, що мають значення для її законного і обґрунтованого розгляду, вказані сторонами та встановлені судом після подання заяви про перегляд судових актів і до яких відносяться: 1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи; 2) встановлене Європейським Судом з прав людини порушення положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод при розгляді судом конкретної справи (с. 413-415). Слід погодитися із пропозицією взагалі виключити підставу для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 111-16 ГПК України щодо встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи

Необхідно віддати належне авторці у її спробах окреслити перспективи розвитку перегляду судових актів в апеляційному та касаційному провадженні, у Верховному Суді України, за нововиявленими обставинами. Зокрема, у роботі пропонується на доктринальному рівні закріпити правові інститути, які регулюють порядок перевірки та перегляду судових актів із виділенням їх елементів. Правильною слід вважати позицію дослідниці, яка виходить з необхідності розроблення алгоритму встановлення аналогічності справ: 1) визначення суттєвих (матеріальних) фактів справи, які обумовили прийняття рішення; 2) з’ясування причини визнання саме цих фактів суттєвими; 3) виявлення імплікативності суттєвих (матеріальних) фактів і висновків у резолютивній частині рішення; 4) дослідження фактів із мотивувальної частини аналогічного рішення та порівняння з суттєвими (матеріальними) фактами розглянутої справи; 5) встановлення модельної норми, яку будуть створювати підстави аналогії (предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин); 6) констатація модельного зв’язку між певними судовими справами(с. 353-355).

Авторка вельми цікаво та всебічно розглядає питання процесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики, під якою розуміється відповідне закону одноманітне виявлення типу і виду зв’язку між фактичними обставинами, заявленими у справі, і нормами права, що підлягають застосуванню, оцінка яких закономірно повторюється в діяльності всіх судових інстанцій (с. 358-364). Це одне з найсильніших місць роботи, що доводить безперспективність захоплення інтерпретаційною діяльністю вищих судових органів, замість плідної роботи щодо виправлення судових помилок. Саме у цьому контексті вельми обґрунтованими виглядають пропозиції щодо присікального строку подання відповідної скарги (заяви) в порядку реалізації права на оскарження, а саме: встановлення шестимісячного строку подання відповідної скарги (заяви) з дня прийняття оскаржуваного судового акту, який пропонується зробити уніфікованим стосовно всіх проваджень з перевірки та перегляду судових актів (с. 218-220, 268). Робота містить й багато інших цікавих та корисних висновків та пропозицій.

Все це дозволяє зробити висновок про те, що дисертація Л.М. Ніколенко підготовлена на високому теоретичному рівні, має значну наукову і практичну цінність. Автором сформульовані важливі положення, що складають методологічні засади оновлення й суттєвого поглиблення вчення про перегляд судових актів у господарському судочинстві, та запропоновано цілу низку ґрунтовних пропозицій щодо вдосконалення господарського процесуального законодавства у контексті піднятих у роботі питань.

 

Достовірність і обґрунтованість результатів дослідження

 

Обґрунтованість та достовірність положень і висновків дисертантки визначається тим, що вони є результатом ретельного вивчення і порівняння:

а) законодавчих та інших нормативно-правових актів низки країн ближнього та дальнього зарубіжжя, а також міжнародних документів (зокрема, рішення Європейського Суду з прав людини);

б) значного обсягу спеціальної наукової літератури, яка стосується предмету дослідження (список використаних джерел включає 705 найменувань);

в) відповідних матеріалів судової практики (роз’яснення та листи Вищого господарського суду України, Верховного Суду України, судові акти (рішення, постанови, ухвали) місцевих господарських судів України, апеляційних господарських судів України, Вищого господарського суду України, Верховного Суду України, рішення Конституційного Суду України).

Обґрунтованість сформульованих авторкою висновків і пропозицій підтверджується також і фактом публікації робіт, присвячених темі дисертації. Результати дисертації викладені в особистій монографії загальним обсягом 28,54 д.а., 23 основних наукових працях у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України, а також у 18 додаткових друкованих працях, які представлені науковими статтями, підручниками, матеріалами та тезами науково-практичних конференцій.

При цьому як публікації, так і автореферат дисертації з достатньою повнотою висвітлюють положення поданого на захист дослідження.

Дисертанткою застосовані загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, які використовуються в юридичній науці: історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний, аналітико-синтетичний, логіко-юридичний.

Для роботи характерний логічний стиль викладення матеріалу, смислова завершеність, цілісність та зв’язаність. Завдяки точному використанню юридичної термінології і фразеології, дослідження відзначається послідовністю, стислістю та чіткістю висновків.

 

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів

 

Наукове та практичне значення дисертаційної роботи полягає в розробці сучасних підходів до розуміння вчення про перегляд судових актів у господарському судочинстві, у тому числі із виділенням особливостей реалізації права на оскарження, обґрунтуванні у консолідованому виді пропозицій щодо надання системного характеру комплексу правових норм, які регулюють порядок перегляду, права та обов’язки суб’єктів, які мають право на оскарження, підстави перегляду тощо.

Найбільш значущими науковими доробками дослідження дисертантки є:

визначення категорії «судова помилка» через призму науки господарського процесуального права із визначенням його співвідношення з такими ключовими категоріями як «правомірна діяльність» та «недоліки судового акту»;

розроблення системних пропозицій щодо забезпечення єдності судової практики у господарському судочинстві,

доповнення наукового апарату такими уточненими поняттями як «перегляд», «перевірка», «об’єктивна судова помилка», «аналогічні справи», що створить передумови для розвинення термінології господарського судочинства;

розробка положень щодо підстав перегляду судових актів у господарському судочинстві, з метою здійснення ефективного, справедливого судочинства та відновлення порушених прав та законних інтересів суб’єктів господарювання та громадян;

визначення особливостей реалізації господарським судом повноважень при апеляційному та касаційному провадженні, провадженні Верховним Судом України та за нововиявленими обставинами із розробкою правових заходів, які мають сприяти захисту порушених прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

Теоретичні висновки, запропоновані у дисертаційному дослідженні, можуть стати підґрунтям для подальших наукових досліджень у сфері правового регулювання перегляду судових актів. Їх використання можливе і під час підготовки та обґрунтування змін і доповнень до господарського процесуального, цивільного процесуального та іншого процесуального законодавства.

Практичне значення положень і рекомендацій виконаного дослідження полягає в тому, що вони можуть бути застосовані у законотворчій діяльності щодо вдосконалення нормативно-правових актів, що регулюють особливості перегляду судових актів у господарському судочинстві, а також у правозастосовній практиці, науковій та викладацькій діяльності.

Теоретичні висновки доведені до рівня конкретних практичних рекомендацій, сформульовані у вигляді статей із змінами та доповненнями до Господарського процесуального кодексу України.

Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Господарське процесуальне право», підготовці відповідних підручників, посібників та методичних рекомендацій.

 

Зауваження щодо форми та змісту дисертації

 

В цілому, позитивно оцінюючи дисертаційну роботу Л.М. Ніколенко «Перегляд судових актів у господарському судочинстві», слід зупинитися на окремих її положеннях, які викликали зауваження.

1. Загальні зауваження до роботи торкають двох важливих питань.

Перше – надмірний формалізм авторки та захоплення нею розмежуванням різноманітних термінів та понять, що іноді призводить до внутрішніх суперечностей роботи та заважає глибше роздивитися сутнісні, змістовні елементи господарських процесуальних відносин.

Друге – неповне врахування господарсько-процесуальної спеціалізації у питаннях перегляду судових рішень, що призводить до великої кількості пропозицій стосовно уніфікації процесів, здатних поглибити проблеми зловживання процесуальними правами та неефективності господарського судочинства.

У першому випадку йдеться, передусім, про розгалужені міркування авторки із питань розмежування понять перевірки та перегляду судових рішень (с. 56-102).

Можна по-різному ставитися до послідовності відповідного розмежування, у тому числі визнаючи вміння авторки вільно та прискіпливо аналізувати зміст понять у сфері господарського та інших видів процесів. Але не можна не помітити, що подібне протиставлення не лише важко реалізувати, у зв’язку із усталеними підходами у вітчизняному процесуальному законодавстві, але й подекуди не дозволило авторці послідовно відстоювати власну позицію щодо побудови сучасної процедури оскарження актів господарських судів.

Власно вже у назві та предметі роботи йдеться про перегляду судових актів, який виходячи із власних підходів авторки виключає апеляційне та касаційне оскарження (с. 99). Але зі структури та змісту роботи слідує, що перегляд значно ширше поняття, яке охоплює усі види оскарження. Власно суперечність такого розмежування стає зрозумілою на с. 99, коли дисертантка визначає перегляд як «ініційовану управненими особами регламентовану діяльність суду, який прийняв оскаржуваний акт, направлену на скасування чи зміну судового акта внаслідок виявлення обставин, що мають значення для справи, і наділення раніше прийнятого судового акта ознаками незаконності та необґрунтованості, з подальшим відновленням провадження у справі і з прийняттям нового судового акта». Жодне із відомих судових проваджень не можливо підвести під це визначення. Навіть перегляд справ за нововиявленими обставинами не обов’язково призводить до прийняття нового рішення: згідно з ст. 114 ГПК лише «у разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом». В іншому випадку авторка перегляд актів розглядає у широкому сенсі, коли говорить про гарантії права на захист (с. 75), вкладаючи у це поняття і апеляцію, і касацію, і інші традиційні види перегляду судових актів.

Як видається, авторка у цьому разі щонайменше суперечливо надала перевагу лінгвістичному значенню понять та категорій перед змістовним елементом відповідних правовідносин. Разом із тим, юридичні поняття слідують традиціям права та існуючій правосвідомості, а тому не можуть змінюватися лише задля так би мовити «красоти» законодавства. Тим паче, що поняття перегляду та перевірки не можна повністю розмежувати як стадії процесу, адже перше – при буквальному сприйнятті – більше орієнтовано на матеріально-резулятивну, а друге – на процедурну частину оскарження. Буквально кажучи, без перевірки рішення та матеріалів справи, заяви тощо не можна здійснити перегляд, який буквально виникає лише тоді, коли змінюється оскаржуване рішення. А така зміна – перегляд – може відбутися на будь-якій стадії процесу, у тому числі, наприклад при скасуванні заходу забезпечення позову лише тому, що відпали певні обставини. У цьому контексті авторка суперечить реальним відносинам, коли пише, що «провадження з перегляду за нововиявленими обставинами не є провадженням з перевірки судового акта. Оскільки судом спочатку перевіряється не судовий акт, а встановлюється наявність або відсутність обставин, які не були і не могли бути відомі …» (с. 95). Але лише перевіривши матеріали справи та рішення суду на предмет врахування певних обставин, можна з’ясувати питання про «наявність або відсутність» цих обставин.

Не можна також не враховувати, що за усталеним смислом поняття «перевірка» є неприйнятним для характеристики відносин між судовими органами, порушує принцип незалежності суддів та підпорядкування їх лише законові. Фактично запровадження поняття перевірки у судовій сфері є відходом від загальноєвропейських принципів правосуддя, підриває довіру та авторитет нижчих судових ланок по відношенню до вищих.

Іншою мовою, авторка обрала середнє, між загальноприйнятим та юридичним значенням перегляду й перевірки судових актів, що не призвело до вироблення єдності розуміння процесуальних інститутів, а лише утворило нові запитання щодо них.

Приблизно та сама проблема виникає у роботі щодо поняття судової помилки. Вірно у цілому ставлячи питання про необхідність виділення цієї категорії та її дослідження, авторка захоплюється відмежуванням цього поняття від суміжних, не помічаючи, що «китайські стіни» між юридичними категоріями ставити не можна не лише з лінгвістичного погляду, але з погляду доктринального. Адже практично неможливо врахувати усього розмаїття відносин, де відповідні поняття можуть застосовуватися, а догматичність права здатна стримувати суспільний розвиток, створюючи прогалини та суперечності у правовому регулюванні.

Зокрема, визначенням поняття «об’єктивна судова помилка» пов’язується із юридичним фактом процесуального характеру, відображеним у судовому акті, «прийнятому суддею (судом), що перебуває в добросовісній омані, формально не суперечить нормам Господарського процесуального кодексу України, який встановлюється та усувається в порядку перегляду за нововиявленими (новими) обставинами».

Разом із тим, об’єктивний характер судова помилка може отримати, виходячи, наприклад, із приписів законодавства, коли суддя зобов’язаний виконувати рішення Верховного Суду згідно з ст. 11-28 ГПК України, але це не виключає прийняття Верховним судом помилкового рішення.

Загалом категорія об’єктивності стосовно суб’єктивного за природою рішення судового органу завжди буде однобічною та не враховуватиме усіх обставин, а тому занадто проблематично застосовувати у законодавстві та доктрині.

Показом у цьому контексті є пропозиції авторки запровадити у господарське судочинство положення щодо вимог по встановленню допустимого рівня помилковості судових актів як показника професійної кваліфікації суддів шляхом законодавчого закріплення максимальної кількості скасованих судових актів за певний період (наприклад, за 1 рік), первинне перевищення якого стає підставою для застосування до суддів дисциплінарної відповідальності, у вигляді догани, а повторне звільнення судді з посади. Такі пропозиції можуть призвести до остаточного руйнування інституту незалежності суддів.

Дисертантка сама визначає, що ухваленню помилкових рішень сприяє величезна кількість обставин, серед яких неясність та колізійність законодавства, суперечлива практика тощо (с. 128-129). Крім того, судові помилки є різними за значимістю. Не виключається й помилки вищих судових органів при перегляді справ нижчих судових інстанцій. У цьому разі судді нижчих судових органів нестимуть відповідальність за помилки вищих судових органів. Не кажучи вже про те, що подібний формальний підхід про відповідальність судді за кількістю помилок не знаходить підтвердження у жодній розвинутій країні світу. Зокрема, відповідно до Основних принципів ООН, що стосуються незалежності судових органів, передбачається, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки або поведінки, невідповідної займаної посади. (п. 18). Отже у цьому разі йдеться про загальну невідповідність поведінки судді суддівським стандартам, а не кількість формально скасованих рішень цього судді, тим паче, що не виключається перегляд рішень, якими переглянуте відповідне рішення цього судді. Слідуючи логіці авторки, забезпечуючи суддю гарантію від незаконного звільнення, йому треба було б також надати можливість подавати скарги на рішення, якими переглянуті його акти. Абсурдність такого розвитку ситуації доводить неприйнятність формального підходу для оцінки роботи судді.

Крім того, намагання розглядати інститути перегляду та перевірки із концепції виправлення судових помилок значно збіднюють мету цих процедур, особливо у господарському процесі. Адже за межами такого підходу залишається питання про помилку, виправлення якої можна і слід виправдати необхідністю забезпечення розумного строку судового захисту та передбачуваності судового рішення, що також є не менш значимою складовою права на справедливий суд, аніж право на отримання «безпомилкового рішення». Зрештою, юридична практика України сповна доводить наявність випадків скасування та зміни цілком законних та обґрунтованих судових рішень місцевих судів вищестоящими інстанціями.

Саме у цьому контексті варто зробити друге загальне зауваження щодо необхідності сприймання процедур перегляду у господарському процесі як елементу економічної системи держави, коли багатоінстанційність та відсутність стимулюючих чинників для оперативного, передбачуваного та ефективного розгляду господарських справ слугує погіршенню економічної активності, перетворює суд на інструмент зловживання процесуальними правами та корупційну вертикаль.

Наприклад, у роботі заперечується можливість мирового вирішення спору на стадії апеляційного  та касаційного розгляду справ (с. 242-244). Але ж це – нав’язування інтересів формальних інститутів (надбудови) інтересам реальних економічних відносин (базису). Не можна диктатуру права підмінювати диктатурою закону, адже право призвано слугувати суспільству, а не порушувати його інтереси. У цьому контексті згадується крилатий вислів, що приписують Ш. Монтескье: «найжорстокіша тиранія та, яка виступає під покровом законності і під прапором справедливості».

Авторка дуже добре внесла пропозиції щодо цінового обмеження апеляційних скарг (с. 206-208), запровадження неповної апеляції (с. 192-195) тощо. Але хотілося б, по-перше, побачити обґрунтування цих положень потребами господарської системи, а по-друге – отримати розвиток, наприклад, положення щодо обмеження практики повернення касаційною інстанцією справ на новий розгляд у зв’язку із неповним встановленням обставин справи, іншої «квізіперевірочної» діяльності вищих судових органів, запровадження у процедури перегляду справ елементів, що переносять центр ухвалення рішень на рівень місцевих судів, а не апеляційних та касаційних судів, що сприяло би посиленню авторитету судової системи та підвищувало би проспективну відповідальність суддів за прийняття господарських рішень.

2. В цілому схвалюючи намагання автора окреслити категорію «ефективність правосуддя» (с. 104-108), слід зауважити, що авторові слід було б замислитися над тими критеріями, завдяки яким буде здійснюватися оцінка дій господарського суду перший інстанції, апеляційного господарського суду, Вищого господарського суду України та Верховного Суду України як такі, що враховують або ж, навпаки, ігнорують інтереси осіб, які приймають участь у розгляді справи. До речі саму ідею виділення таких критеріїв авторка не відкидала, оскільки наголошувала на необхідності їх логічного та змістовного погодження з вимогами господарського процесуального законодавства (с. 105-106). Залишається лише сподіватися, що вказане питання не залишиться без відповіді у подальшій науковій діяльності дослідниці.

4. У роботі стосовно апеляційного та касаційного проваджень, провадження за нововиявленими обставинами авторка досить ретельно розглядає та пропонує застосування у господарському судочинстві інституту «залишення заяви без руху». Але на сьогодні введення додаткових повноважень суду призведе до нагромадження судового розгляду зайвим інститутом, що в свою чергу буде направлено на невиконання одного із завдань господарського судочинства – своєчасного розгляду справ (с. 222-224, 313, 435-436).

5. У цілому погоджуючись із пропозиціями авторки вирішити питання про застосуванні аналогії при здійсненні господарського судочинства, все ж варто зробити уточнення щодо її пропозиції, висловленої на : ч. 7 ст. 4 ГПК викласти у такій редакції: «У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)»(с. 364).

Разом із тим, має бути враховано, що подібне формулювання призведе до ігнорування ділового звичаю та нормативних договорів як поширених у сфері господарювання джерел господарсько-правового регулювання. Отже проста уніфікація із цивільним процесом, де діловий звичай майже не застосовується, тут є неприйнятною. Не можна ототожнювати прогалини закону та прогалини права. Аналогія закону та аналогія права має застосовуватися лише у випадку відсутності ділового звичаю чи нормативного договору. До речі, саме такий висновок досить давно обґрунтував та довів практичним міркуванням академік В.К.Мамутов (Мамутов В.К. Экономика и право: сб. научных трудов. – С. 343).

 

 

Загальний висновок по дисертації

 

Викладені зауваження мають дискусійний характер. Вони направлені на подальше дослідження поставленої проблеми і ні в якому разі не впливають на загальну позитивну оцінку дисертації Л.М. Ніколенко.

Дисертація Л.М. Ніколенко «Перегляд судових актів у господарському судочинстві» характеризується високим теоретичним рівнем. Вона являє собою фундаментальну науково-дослідну працю і за своїм змістом, науковими результатами, актуальністю та новизною є самостійним вкладом в науку господарського процесуального права. У роботі запропоновано нове розв’язання наукової проблеми поглиблення вчення про перегляд судових актів із виділенням особливостей, обумовлених реалізацією права на оскарження, та формування передумов та умов права на перегляд.

Оформлення дисертації та її автореферат відповідає вимогам, встановленим ВАК України. Публікації в достатній кількості вміщено у виданнях, визначених ВАК України для оприлюднення положень дисертацій.

Матеріали кандидатської дисертації авторки «Доказування в господарському судочинстві», захищеної у 2004 році, не використовувалися.

Дисертація Л.М. Ніколенко відповідає спеціальності 12.00.04 – «господарське право; господарсько-процесуальне право». Автореферат дисертації та основні положення дисертації ідентичні за змістом.

Таким чином, все вищезазначене дає підстави вважати, що дисертація Ніколенко Людмили Миколаївни як за змістом, так і за оформленням відповідає вимогам п. 10 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», а її автор цілком заслуговує на присудження їй наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.04. – господарське право; господарсько-процесуальне право.

 

Офіційний опонент:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України

завідувач кафедри господарського

права і процесу Національного університету

«Одеська юридична академія»

Міністерства освіти і науки України                         О.П. Подцерковний

 

 

Підпис доктора юридичних наук О.П. Подцерковного засвідчую:

Проректор з наукової роботи НУ «ОЮА»,

професор В.М.Дрьомін

«10» вересня 2013 р.