Отзыв официального оппонента на диссертацию Задыхайло Дмитрия Витольдовича «Правовые основы формирования и реализации экономической политики государства», представленную на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.04 — хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право « Публикации « Кафедра господарського права і процесу

Отзыв официального оппонента на диссертацию Задыхайло Дмитрия Витольдовича «Правовые основы формирования и реализации экономической политики государства», представленную на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.04 — хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право

<podcerkovn-150x150Олег Подцерковный,
доктор юридических наук,
заведующий кафедры хозяйственного права и процесса
Национального университета «Одесская юридическая академия»,
член-корреспондент Национальной академии правовых наук Украины

В спеціалізовану вчену раду Д 64.086.04

при Національному університеті «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»,

м. Харків, Пушкінська, 77

 

 Актуальність теми дослідження обумовлена тією обставиною, що вирішальним фактором у подоланні проблем сучасної економіки є закладення елементів системності та послідовності у сучасну економічну політику держави. Право у цьому контексті, зокрема господарське, є найбільш прогресивним та пристосованим до потреб такого системного підходу інструментарієм організації суспільних відносин.

На жаль, численні геополітичні, внутрішньополітичні, соціальні, культурні та ментальні чинники заважають сучасному суспільству розвиватися за системними та науково обґрунтованими підходами. По суті справи жодний із періодів української незалежності, не був оснований на планомірному формуванні певної економічної моделі економічного розвитку. Не дивно,що в Україні не з’явився свій новий курс Рузвельта чи план Маршалла. Але це не означає, що наукова еліта країни не має ставити питання  стратегічного та довготермінового плану економічного розвитку країни, у тому числі та насамперед на підставі інструментів правової політики.

Це завдання ускладнюється у зв’язку із тим, що право в Україні, не дивлячись на численні законодавчі акти, у тому числі господарського законодавства, всупереч його природі відтісняється інструментами владного, ненормативного, олігархічного та іншого порядку. У зв’язку із цим необхідно по суті переглядати загальну концепцію організацію правових відносин та вбудовувати у цю нову систему інші елементи: економічне регулювання, господарський порядок та інші складові суспільного життя. Насамперед, варто говорити про перегляд багатьох конституційних та інших основоположних норм стосовно державної економічної політики, що здатні повернути у бік суспільного розвитку економічні відносини. Однак до цього часу в Україні не стала предметом глибокого наукового правового дослідження низка питань, без вирішення яких важко очікувати прогнозованих змін у засадах економічної політики держави в напрямку її переорієнтації на інноваційну модель розвитку, вироблення балансів у стосунках між державою та бізнесом, великим бізнесом та державою, великим та малим бізнесом і споживачами.  Поза системного підходу до врегулювання цих чинників економічні реформи в державі приречені на «холостий хід».

Виникає необхідність рішуче змінити ситуацію в цій сфері на науково-обґрунтованій основі, чому дисертація достеменно сприяє.

Актуальність теми підтверджується також і тим, що робота виконана відповідно до цільової комплексної програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в Україні» (номер державної реєстрації  0106U002289).

Наукова новизна, оцінка обґрунтованості наукових положень дисертації та їх достовірності. Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Д.В. Задихайла  полягає в тому, що це перше, виокремлене багатоаспектне дослідження проблем системного господарсько-правового регулювання відносин щодо формування та реалізації державної економічної політики.

Д.В. Задихайло не лише вивів на новий методологічний рівень господарсько-правові підходи до макрорегулювання економіки, але й довів потребу науки та практики у комплексному погляді на відповідні правові проблеми, постав та вирішив низку нових доктринальних питань, без яких не лише сучасний соціально-економічний розвиток, але й сучасна концепція господарського права була б збіднілою та позбавленою методологічних засад. Робота охоплює найважливіші проблемні питання системного господарсько-правового регулювання економіки, має безпосередній вихід на реальні економічні проблеми з погляду встановлення зв’язку між економічними та юридичними категоріями, державним регулюванням економіки та господарською правосуб’єктністю, захистом інтересів національного товаровиробника та необхідністю захисту і охорони прав слабких в економічному сенсі господарюючих суб’єктів  тощо.

У цьому контексті не можна не підтримати думки автора про необхідність узгодження конституційно-правових та господарсько-правових чинників у механізмі реалізації державної економічної політики (с. 20-75, 147 тощо), потребу у формуванні доктрини та стратегії реалізації державної економічної політики (с. 150-151), недоцільності відмежування правової політики від економічної, соціальної та науково-технічної політики держави (с. 152) тощо.

Дійсно, конституційно-правове та господарсько-правове забезпечення економічної політики суверенних держав в якості політико-правової константи повинно містити цілу низку правових механізмів, що мають посилювати резистентність національного економічного організму, спрямувати діяльність органів держави на протидію негативним проявам, наслідкам діяльності організованого і неорганізованого транснаціонального сегменту у світовій економіці. Слід свідомо і прямо включити фактор реальної та потенційної діяльності транснаціональних банків та компаній і особливо їх об’єднань до категорії потенційних загроз національній економічній безпеці як такій (С. 20—45, с. 398).

Д.В. Задихайло провів науковий системний аналіз наявних теоретичних конструкцій щодо державної економічної політики.

Зокрема, розмежував поняття державної економічної політики та державного регулювання господарської діяльності (с. 87) та запропонував доповнити Конституцію України окремим розділом «Економічна система» та окремим розділом ГК України «Про систему макроекономічного регулювання економічних відносин» (с. 91-93). Реалізація цих пропозицій могла б у прагматичному аспекті збагатити як конституційні положення, так і закласти підвалини системного правового забезпечення базису суспільних відносин.

У відповідних висновках автор яскраво довів зиск від господарсько-правового комплексного дослідження економічних відносин, що переходить межі мікрорегулювання, притаманного цивілістиці, та виходить на рівень макрорегулювання, де правові засоби сприймаються як такі, що мають закласти елементи порядку та справедливості загалом в економіці, поза чого мікрорегулювання просто не здатне відстояти відповідні цінності. Адже жодний справедливий та ціннісний приватно-правовий закон щодо врегулювання відносин звичайних юридичних та фізичних осіб не може бути ефективним, якщо не вирішено питання обмеження влади ТНК, не враховано відносини залежності, глобалізацій ні виклики та обмеження державного суверенітету, не узгоджені елементи соціальної та економічної політики. Ці фактори, що потребують макрорегулювання, завжди, за відсутності їх належної організації впливатимуть та підкорятимуть відносини нижчого економічного рівня, спотворюючи їх та тінізуючи.

Зокрема, здобувачем аргументовано доведено (наприклад на с. 76), що однією із ключових проблем сталого функціонування економічних систем є вкрай недостатнє врахування економічної теорією та правовими науками такого чинника як економічна влада, топографії її реального розподілу в національних та світовій економічній системах, суперечливого характеру взаємодії інтересів ТНК та інтересів розвитку економічного базису національних громадських спільнот, що є носіями суверенних прав.

Досить сміливою та такою, що передбачає прагматичну мету державної економічної політики, слід визнати думку про те, що необхідно «на противагу вимогам світових організацій закріпити конституційні положення про захист національного товаровиробника та національного інвестора як функцію держави га внутрішньому та зовнішніх ринках, а також про можливість обмеження діяльності іноземних інвесторів, а також суб’єктів господарювання із іноземним капіталом у визначених за мотивами національної економічної безпеки або національного економічного університету, секторах економіки України» (с. 31). На сьогодні ж господарське законодавство передбачає зворотне. Наприклад, гарантія від націоналізації інвестицій передбачена для іноземних інвесторів, хоча ще у 1952 році міжнародний суд ООН визнав право на націоналізацію як невід’ємне право національного суверенітету. Преференції іноземним особам не здатні підвищити інвестиційну привабливість економіки, якщо загальні умови ведення бізнесу у державі є незадовільними. Варто утворювати рівні сприятливі умови для розвитку бізнесу усім суб’єктам, а не надавати іноземним інвесторам додаткові переваги, що використовуються як стимул для тіньового виведення коштів з України та фіктивного іноземного інвестування, із отриманням незаконних переваг на ринку, що спостерігається сьогодні в Україні.

Серед найбільш значущих результатів новизни дослідження можна відзначити тезу про те, що необхідним є досягнення суспільно-політичної згоди в положеннях «Загальнонаціональної концепції економічного розвитку України» між консолідованими інтересами основних груп суб’єктів економічної системи з приводу: структури розподілу власності на основні економічні активи; ролі і місця державного сектору в національній економіці; ролі і місця малого і середнього підприємництва; ролі і місця господарських організацій транснаціонального рівня; ролі і місця іноземних інвестицій в національній економіці; ролі і місця інноваційної та екологічної складових в економічному розвитку, характеру і функцій державного регулюванні економічних відносин; гарантій та сфери реалізації свободи підприємницької діяльності; забезпечення споживчих прав громадян; забезпечення трудових прав громадян (с. 8-9). Згадана концепція економічного розвитку, як суспільно-політичний документ цивілізаційного вибору, має стати джерелом формування економічної та господарсько-правової політики держави, якщо Україна розраховує на поступовий у подоланні існуючих економічних проблем.

Вельми корисним є висновок автора про те, що на часі є формування власних відокремлених від держави представницьких структур громадянського суспільства у сфері економіки (с. 44). Зокрема, тут можна розвинути його думки щодо такої, яка продовжується до нескінченості, обмеження компетенції третейських судів в Україні, замість поступової роботи щодо вдосконалення їх роботи.

Державні інститути не можуть претендувати на гегемонію в системі громадянського суспільства, не можуть вважатися найбільш ефективними вже хоча б тому, що тривалий час не можуть побороти такі явища як корупція, політична доцільність, популізм, волюнтаризм і негнучкість, закритість прийняття рішень, непідконтрольність суспільству і т. п. Не випадково, наприклад, у Швеції арбітрабельними вважаються всі спори, за якими передбачається можливість укладення мирових угод, а держава штучно не обмежує перелік справ, що розглядаються арбітражами. Згідно з таким підходом в Україні необхідний якщо не кардинальний перегляд інституційного побудови економічних відносин в бік самоорганізації економічних суб’єктів, то, як мінімум, відсторонення держави від обмежень у розвитку альтернативних способів вирішення господарських проблем. Тільки такий підхід наблизить Україну до ціннісних орієнтирів розвинених економік, імплементуючи європейські стандарти організації суспільного життя.

Не можна не відмітити пропозиції дисертанта щодо узгодження правової моделі холдингу із усім розмаїттям відносин між материнською та дочірнім підприємством. У цьому контексті слід визнати вельми перспективною зауваження про те, що об’єднанням підприємств у вигляді асоціацій, корпорацій, консорціумів та концернів будь-то державним або господарським, приділено сім досить містких за обсягом статей в ГК України, в той же час саме ринкова, практично затребувана і така, що практично широко застосовується, форма створення об’єднань (груп) підприємств, отримала увагу в обсязі лише однієї ст.126 кодексу. Як правильно зазначає автор, подальша деталізація господарсько-правового регулювання холдингових відносин в сфері господарювання має стати одним з напрямів модернізації змісту ГК України, а разом з ним і суттєвої модернізації Закону України «Про холдингові компанії в Україні» (с. 95-147, 410).

Вельми корисним для подальшого вдосконалення законодавства є висновки автора про те, що підприємницька діяльність має тісний органічний зв’язок із виникненням та реалізацією корпоративних прав, в тому числі і через заснування та участь в управлінні спеціально створених для здійснення підприємницької діяльності корпоративних підприємств — юридичних осіб — суб’єктів комерційного господарювання. І хоча, як правильно зазначає здобувач, корпоративні права за своєю природою та у відповідності до ст. 167 ГК не є підприємництвом, тісний органічний зв’язок між ними також потребує, як уявляється, їх конституційно-правової фіксації, адже вони обумовлюють підприємницьку діяльність корпоративних підприємств, а також є формою реалізації майнових прав передбачених ст.41 Конституції України (с. 420).

Сьогодні відсутність зв’язку між підприємництвом та володінням корпоративними правами розриває економічні та юридичні відносини у цій сфері, дозволяє закладати елементи протидії корупції та розмежування економічної та політичної влади, що, без сумніву, є найважливішою проблемою української сучасності, як пише Д.В. Задихайло.

Значну практичну користь також мають положення щодо обґрунтування змісту організаційно-господарських зобов’язань, що виникають у правовідносинах між органом керівництва економікою та суб’єктами господарювання, у тому числі при реалізації економічної політики держави (с. 365-393, 433).

Робота містить й інші позитивні висновки, відображені в дисертації та авторефераті.

Практична значимість результатів дослідження визначається пропозиціями щодо вдосконалення Конституції України та господарського законодавства. Підготовлені дисертантом пропозиції можуть бути використані суб’єктами законодавчої ініціативи, органами виконавчої влади, вченими та викладачами вищих навчальних закладів.

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДИСЕРТАЦІЇ

Не дивлячись на істотні здобутки роботи дисертація Д.В. Задихайла має вразливі місця, щодо яких необхідно зробити певні зауваження.

  1. Певною загальною проблемою роботи можна вважати те, що автор перебільшує значення фундаментального закріплення конституційних засад господарювання для розвитку господарських відносин.

Форма правового закріплення зазвичай виконує другорядну роль по відношенню до більш значимих факторів держання та поваги до законодавчих приписів не дивлячись на те, де вони зосереджені. Блискуча Конституція СРСР 1936 року та Конституція УСРС 1936 року не завадила сталінським репресіям. Обидві Конституції мали демагогічний характер і були як би поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Отже у цьому контексті варто змістити акценти від змін конституційно-правових та господарсько-правових положень на закладення елементів, що дозволяють загалом законам виконуватися  повною мірою.

У цьому контексті можна помітити й надмірне захоплення автором макроекономічним регулюванням, представленням його як першорядний предмет системного опанування. Тут, напевно, мають бути зроблені декілька кроків у бік створення простору для свободу у межах економіки. Адже економіка має на стільки динамічні чинники, що догматичні засади правового регулювання можуть виступити струмуючим, гальмуючим елементом її розвитку. Йдеться про необхідність врахування випадку, коли засоби впливу на економіку, будучі ретельно закріпленими у Конституції та ГК України, можуть не дозволяти гнучко розвиватися економічним відносинам, стримувати не лише свободу економічної діяльності, але й управлінської тактики, виступати заручником політичної, соціальної та моральної незрілості суспільства, не давати впроваджувати прогресивні ідеї, які пропонуються справжньою інтелектуальною елітою, беручою на себе відповідальність, але не співпадають із думкою усього суспільства.

  1. Автор пропонує відійти від формального розуміння вельми важливих конституційних принципів задля вирішення економічних проблем суспільства. Зокрема, зазначається на с. 40-41, що «не правові конструкції, є змістом діяльності держави, а ті соціально значимі результати, що є наслідком такої діяльності і забезпечують здоровий розвиток і безпеку української нації».

Причому зроблене це обґрунтування із метою довести, що змістом і спрямованістю діяльності держави, що має знайти закріплення на рівні конституційної доктрини та Конституції, «може бути тільки досягнення соціального блага, наприклад, визначеного рівня матеріального добробуту нації, або визначені показники оздоровлення навколишнього середовища».

Як видається, такий підхід утворює у роботі внутрішню нездолану суперечність, яка руйнує власну методологічну базу роботи. Адже додержання прав і свобод громадян як стан правової системи теж є соціальним благом, можливо не меншим, аніж інші соціальні блага.

Крім того, відстоювання спрямованості держави на пошук певного економічного чи іншого змістовного соціального блага фактично реанімує досить згубну концепцію державного патерналізму, коли держава вирішує які блага потрібні суспільству та як їх досягти. Це певним чином було б вірно, якщо б економіка складалася лише із монополістів та ТНК, які, як правильно зазначає дисертант, фактично утворюють альтернативну владу, яка підкоряє більшість державних інтересів, а тому має бути спрямована державою.

Разом із тим, більшість суб’єктів господарювання та інвесторів, які далекі від того, аби формувати пріоритети економічного розвитку, лобіювати свої інтереси та політичну кон’юнктуру тощо вимагають від держави іншого: не порушувати їх прав та забезпечити свободи, надані законом, – не вимагаючи ніяких додаткових благ. Але цього не відбувається, суб’єкти господарювання не можуть отримати належний захист прав у судовій системі, не можуть прозоро вести діалог із контролюючими органами, позбавлені можливості отримувати дозволи у законом передбаченому порядку, набувати прав на земельні ділянки, зазнають рейдерських захоплень тощо. Саме у цьому контексті спрямованість держави на захист прав і свобод людини та громадянина – останній шанс суб’єктів господарювання нормально розвиватися. Тим паче, що категорія соціальних та економічних благ неможливо до кінця формалізувати, а права та свободи можна чітко визначити у законодавстві, у тому числі господарському.

  1. Певні висновки автора явно виходять за межі господарсько-правового дослідження, хоча й не втрачають від цього цінності. Наприклад, це йдеться про розподіл та систему стримувань та противаг між економічною, інформаційною та політичною владами (с. 25). Ці питання явно не можуть бути вирішені лише з урахуванням господарсько-правових підходів.
  2. Виходячи із певних висловів здобувача можна зробити висновок, що автор подекуди, перебуває у полоні традиційних мотиваторів владних структур щодо протидії тіньовій економіці, зокрема, коли пропонує створити бар’єри для окремих економічних стратегій холдингових компаній (трансфертне ціноутворення, створення офшорних центрів прибутків, тощо).

По суті це означає проведення ідей щодо можливості подолання тіньової економіки створенням правових бар’єрів. Це виглядає як утопія. І не лише із погляду неможливості виконання таких завдань, адже отримує нездоланий супротив олігархічних груп, але й з погляду наслідків для суспільства та економіки загалом.

Насправді, якщо б в Україні була б повністю усунута можливість використовувати офшорні центри, оптимізувати податки та здійснювати певні «сірі» операції, це взагалі унеможливлювало би підприємницьку діяльність на її території. Адже відомим фактом є те, що Україна – одна з країн із найбільшими податками, найскладнішим порядок оподаткуванням, найрозвинутішим контрольно-репресивним апаратом, що стримує свободу бізнесу, та низькою продуктивністю праці.

Достатньо прочитати у пресі відгуки фахівців на законопроект про обмеження трансфертного ціноутворення, аби зрозуміти, що його прийняття лише багатократно збільшить операційні витрати на бізнес, але не досягне своєї мети. Адже трансфертне ціноутворення спрямоване на взаємодію пов’язаних осіб, а сховати таку пов’язаність не несе жодної складності в корумпованій державі. Лише добросовісні суб’єкти господарювання постраждають від таких бар’єрів у зв’язку із збільшенням операційних витрат та необхідністю конкурувати із зростаючою тіньовою економікою.

Більш ефективним видається спрощення порядку ведення бізнесу для усіх підприємств, коли не виникатиме потреби виводити капітали за межі держави та перерозподіляти прибуток між пов’язаними особами, а також збільшення переліку витрат, що можуть бути покладені на собівартість продукції тощо. Хоча це й стримує надходження від податку на прибуток, але заохотить витрати компаній та, відповідно, стимулюватиме ділову активність, що підніме надходження податків із інших джерел оподаткування.

  1. Із подібних причин важко погодитися із думкою про необхідність господарсько-правових обмежень щодо скуповування «організованих активів» національних підприємств іноземними ТНК (с. 223-248, с. 405 тощо). Це може бути сприйнята як інша крайність по відношенню до досить прогресивних ідей щодо утворення рівних можливостей для іноземних та вітчизняних інвесторів, відстоюваних автором, про що  зазначалося вище.

 Хоча така ідея у цілому могла б здатися досить прогресивною для захисту національного ринку та підтримки конкурентного середовища, насправді ж, при глибшому аналізі вона виявляється нездійсненою. По-перше, лише державна власність на засоби виробництва може гарантувати існування бар’єрів від скуповування іноземцями вітчизняних підприємств та холдингів. Адже у межах приватної власності контроль за особою власника практично унеможливлюється у зв’язку із можливістю існування номінальних власників. По-друге, наявність у власності резидентів тих чи інших активів зовсім не гарантує, а практика господарювання в України навіть доводить зворотне, що не буде монополізації ринків та виведення капіталів за межі України.

Єдиним рецептом у цьому контексті може бути лише ефективна антимонопольна політика та загальна політика економічного сприяння, спрямована на формування інноваційного господарського середовища, за умови збереження державної форми власності на стратегічні галузі економіки, чого сьогодні не спостерігається (наприклад у портовій сфері).

  1. Подекуди, автор, певним чином зловживає публіцистичними висловами, про що свідчить, наприклад, такі як «конституційно-правові імпульси» (с. 30), «етнічно-політичний мазохізм», «суспільно-економічні зміни тектонічного порядку» (с. 46) тощо, які можуть бути досить по-різному витлумачені у науковому плані.

У деяких випадках не можна погодитися із застосуванням понять, які використовує автор. Наприклад, це стосується конституційних презумпцій, наприклад, щодо суверенності України як держави (с. 13), хоча точніше було б говорити про конституційні фікції.

Водночас, як видно, висловлені зауваження мають дискусійний характер та не можуть вплинути на високий науковий рівень, новизну та достовірність результатів дисертації Д.В. Задихайла .

Представлена на відгук дисертація є ґрунтовним науковим дослідженням, що свідчить про вирішення важливої проблеми в науці господарського права з питань вироблення правових засад формування та реалізації економічної політки держави.

Дисертаційна робота Д.В. Задихайла  відповідає спеціальності 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право. В роботі не використовуються положення кандидатської дисертації автора на тему  «Криминологическое исследование на предприятиях молочной промышленности (на материалах Харьковской и Черкасской областей» (1990 р.). У публікаціях здобувача, що подані у достатній кількості, й авторефераті відбиті основні положення дисертації.

Таким чином, дисертація Дмитра Вітольдовича Задихайла  «Правові засади формування та реалізації економічної політики держави» відповідає п. 12 вимог «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю – 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право.

Завідувач кафедри

господарського права і процесу

Одеської національної

юридичної академії МОН України,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України                  О.П. Подцерковний

30.04.2013

Добавить комментарий