О.П.Подцерковний «Про проблеми втручання судів у арбітражну діяльність у контексті відносин банкрутства та тлумачення «публічного порядку»

Про проблеми втручання судів у арбітражну діяльність у контексті відносин банкрутства та тлумачення «публічного порядку»

 

О.П. Подцерковний,

завідувач кафедри господарського права

і процесу НУ «ОЮА», д.ю.н., професор,

чл.-кор. НАПрНУ, арбітр МКАС при ТПП України

 

Втручання судової гілки влади в діяльність таких юрисдикційних інститутів, як третейські суди чи міжнародний комерційний арбітраж, може мати позитивний ефект лише за умови здійснення такого впливу в передбачених міжнародними угодами та національним законодавством межах. В останньому випадку, йдеться, зокрема, про забезпечення прав сторін господарського спору на додержання арбітражем своєї компетенції та фундаментальних засад арбітражного розгляду.

Разом із тим, судове втручання у, так би мовити, «суцільному порядку» може призводити до низки серйозних негативних результатів для правової системи, державних фінансів, інвестиційного клімату та розвитку громадянського суспільства.

1. Сторони позбавляються права на вирішення спору із додержанням принципів арбітражу, які за природою не можуть бути реалізовані державним судом:

— остаточність рішення та попередження багатоетапного ходження справ по інстанціям,

— спрощені процедури розгляду,

— можливість впливати на визначення складу суду, процедури розгляду справи.

— використання міжнародно-правових норм щодо приведення рішення арбітражу до виконання,

— доступ до юрисдикційного органу, що користується авторитетом у міжнародному економічному середовищі, зокрема у МКАС України,

2. Господарське співтовариство позбавляється інструментів позадержавного врегулювання конфліктів.

3. Збільшується навантаження на суддів державних судів, що, у свою чергу, позначається, на тривалості судових процесів у судовій системі та погіршує права громадян на доступність правосуддя та захисту порушених прав та інтересів.

4. Збільшується тягар бюджетних витрат на утримання судів усіх рівнів,

5. Погіршується інвестиційний клімат у державі за рахунок ескалації правової невизначеності, коли суб’єкти господарювання не можуть визначитися у юрисдикційних пріоритетах, збільшуються строки розгляду господарських спорів та унеможливлюється доступ інвесторів до загальновизнаних у світі арбітражних процедур.

Саме тому питання чітких обмежень втручання держави через судові органи у діяльність такого елементу громадянського та господарського суспільства, як арбітраж, є нагальними та таким, що потребує постійної уваги науковців.

По суті, тут виникає два блоки питань.

Перший – законодавчий перерозподіл компетенції з вирішення економічних спорів не на користь третейських судів та арбітражів шляхом зменшення їх компетенції та збільшення компетенції державних судів.

Другий – негативна практика окремих судових органів, що намагаються довільно тлумачити законодавство про міжнародний арбітраж та третейські суди всупереч міжнародно-правовим вимогам та вимогам законів України.

На мій погляд перший блок проблем глибший за другий, але саме їй майже не приділяється увага. Наукове середовище фактично беззаперечно погодилося із скорочення компетенції третейських судів у Законі України «Про третейські суди». Будь-якого обґрунтування пропорційності заходів щодо згортання компетенції третейських судів не було надано і, як наслідок, корпоративні спори, справи щодо нерухомості, справи за участі споживачів перейшли в розряд «неарбітрабельних», хоча такі виключення не притаманні  правопорядкам розвинутих європейських країн та США. Тим паче, що рішення третейських судів можуть бути перевірені державними судами на стадії їх визнання чи приведення до виконання. Тобто замість усунення проблем третейського розгляду, як–от, наприклад: гарантування сторонам доступ до обрання арбітрів, уведення типових форм третейських рішень, запровадження інституту «пов’язаних осіб» щодо засновників третейських судів та третейських суддів, посилення контролю за інстанційними третейським судами тощо, – держава перебрала на себе функції вирішення конфліктів у суспільстві, посиливши втручання судів у сферу традиційної компетенції третейських судів.

Таке ставлення до третейських судів не може не відбиватися на міжнародному комерційному арбітражі, адже, як відомо, за природою останній теж є третейським судом. Не випадково, із скороченням компетенції третейських судів одразу виникли запитання щодо розгляду у МКАС корпоративних спорів, справ про нерухомість тощо.

Не менш складні проблеми виникли у зв’язку із новелами законодавства про банкрутство, де підставами для порушення справи стали «рішення суду про задоволення вимог кредитора, що набрало законної сили» (ст. Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), замість «виконавчого документа на стягнення коштів». Окремі експерти витлумачили це положення як обмеження стосовно рішень третейських судів та МКАС [1]. Хоча експерти Центру комерційного права та організації арбітражних керуючих висловилися за більш широке тлумачення, передбачаючи, що підтверджене наказом господарського суду рішення арбітражу саме й слід тлумачити як різновид судового рішення [2], але на практиці, зокрема у господарських судах Одещини, суди із задоволенням використали цей припис законодавства для обмеження повноважень арбітражів.

Як наслідок – «повзучий» підрив авторитету арбітражів та третейських судів небаченого раніше розміру: хто ж буде записувати арбітражне застереження у контракт, якщо рішення арбітражів не слугуватимуть підставою для порушення справ про банкрутство? Відповідь очевидна – таких ставатиме все менше і менше.

І нарешті, варто позначити на проблемі застосування поняття «публічний порядок» у складі підстав для оскарження рішень третейських судів та арбітражів, що передбачено, зокрема у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст.ст. 34, 36). Це «скринька Пандори», здатна знищити залишки суспільного самоврядування з вирішення економічних конфліктів. П. Бєлоусов у відповідній статті досить оптимістично висловився із цього приводу [3]. Але громадських та наукових зусиль із приводу «приборкання» неправомірного втручання у змістовну діяльність рішень арбітражів явно недостатньо. Як справедливо зазначає Ю.Д. Притика, «фактично під порушення публічного порядку можна підвести будь-які заперечення законності рішення третейського суду, і тлумачення даної норми цілковито залежатиме від правосвідомості інтерпретаторів цього положення» [4]. Сприяє ескалації цієї проблеми й положення ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» про те, що правила  цього  Закону  не обмежують дії імперативних норм права України,  що регулюють відповідні відносини,  незалежно  від права, яке підлягає застосуванню. Разом із тим, наприклад, правові положення щодо примусу до виконання обов’язку у натурі, яке не притаманне системам загального права, у системах романогерманського права цілком є імперативними, а тому може виникати конфлікт із приводу застосування відповідних норм.

На мій погляд доречно окрему конференцію присвятити цьому питанню, аби попередити негативно відомий російський підхід у цьому напрямі, коли влада та суди демонструють зневажливе ставлення до усіляких проявів громадянського самоврядування, у тому числі арбітражного вирішення спорів. Це відбувається за допомогою неконтрольованого поширення судових скасувань арбітражних рішень із посиланням на порушення імперативних положень законодавства РФ. У тому числі у випадках, коли сторони погодили застосування іноземного законодавства, яке повною мірою додержується арбітражами у випадку відповідних застережень.

Одним з показових випадків подібного роду негативної практики є справа ВАТ «Червоний якір», за яким панамська компанія United World Ltd. намагалася визнати й виконати в Росії рішення Міжнародного арбітражного суду при МТП м. Парижа про стягнення з російського товариства $ 37600. Але у примусовому виконанні було відмовлено, суд вищестоящої інстанції послався на те, що «стягнення з ВАТ» Червоний якір «присуджених сум може призвести до банкрутства боржника та його неспроможність негативно відіб’ється на соціально-економічному становищі нижнього Новгорода, Нижегородської області та РФ в цілому «. Більш того, суд вказав на ту обставину, що «Червоний якір», будучи компанією з державною участю, входив до переліку товариств, які виробляють продукцію (товари, послуги), що має стратегічне значення для забезпечення національної безпеки держави [5].

У цьому разі спостерігається повернення до радянської системи репресивного права, якого, хочеться сподіватися, Україна позбулася назавжди. А тому практика довільного трактування категорії публічного порядку має бути визнана такою, що порушує основні засади функціонування громадянського суспільства та верховенства права.

Список літератури:

  1. Авторгов А. На підставі виконавчого напису нотаріуса справу про банкрутство не порушать // http://blog.ubr.ua/pravo/na-pdstav-vikonavchogo-napisu-notarusa-spravu-pro-bankrutstvo-ne-porushat-4622
  2. Підтвердження безспірності вимог у справі про банкрутство рішенням третейського суду та ухвалою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду: коментар ЦКП // http://www.commerciallaw.com.ua/uk/ppublications/325
  3. Бєлоусов П. Межі дозволеного втручання державного суду в міжнародний арбітраж в Україні: огляд законодавства та судової практики // Альтернативне вирішення спорів. Додаток до журналу «Право України». – 1/2013. – С. 16-24
  4. Притика Ю.Д. Законодавчі перспективи регламентації здійснення третейського розгляду в Україні // http://univer.km.ua/visnyk/601.pdf
  5. Абдуллина Э. Суд на чужой стороне // http://www.rg.ru/2014/09/02/sud.html

Добавить комментарий